Причини Голодомору 1932–1933 років в Україні: історичний аналіз

Село стихло. Колись гамірні вулиці, де сміялися діти та перемовлялися сусіди, спорожніли. Хати з порожніми вікнами, наче очима, дивилися на спустошені поля. Так почалася одна з найтрагічніших сторінок в історії України – Голодомор 1932–1933 років, коли мільйони людей помирали від голоду в країні, яка завжди була житницею Європи.

Що таке Голодомор: базове визначення

Голодомор – масовий штучний голод, організований радянською владою на території УСРР у 1932–1933 роках. Ця трагедія стала наслідком цілеспрямованої політики сталінського режиму проти українського народу. Термін походить від українських слів “голод” і “морити” – тобто вбивати голодом. Це була не просто продовольча криза, а системний геноцид, що мав конкретні політичні цілі – зламати опір українського селянства колективізації та знищити соціальну базу українського національного руху.

Період і географія трагедії

Голодомор тривав з осені 1932 до літа 1933 року, хоча передумови для трагедії формувалися ще з 1929 року під час примусової колективізації. Найбільше постраждали центральні та східні області України – Київська, Харківська, Полтавська, Дніпропетровська, Донецька, Черкаська, Вінницька, Одеська та Миколаївська. Саме ці регіони, житниця України з найродючішими чорноземами, зазнали найбільших втрат населення.

Кількість жертв

Встановлення точної кількості жертв голодомору лишається складним питанням через знищення документів, відсутність реєстрації смертей у багатьох селах та цілеспрямоване приховування масштабів трагедії радянською владою. За оцінками сучасних дослідників, Голодомор забрав життя від 3,5 до 5 мільйонів українців. Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи встановив, що прямі втрати від голоду складають 3,9 мільйона осіб. З урахуванням дефіциту народжуваності, сукупні демографічні втрати України сягають близько 6 мільйонів.

Історичні передумови Голодомору

Коріння трагедії 1932–1933 років сягає перших років радянської влади. Після поразки визвольних змагань 1917–1921 років Україна була включена до складу СРСР. Проте спротив українців новій владі тривав, особливо на селі. Селянство становило основу української нації та було носієм національної ідентичності. Саме тому політика радянської влади була спрямована на підкорення українського села.

Після завершення громадянської війни селяни активно чинили опір політиці “воєнного комунізму”, що передбачала конфіскацію продовольства. Це призвело до голоду 1921–1923 років, який можна розглядати як перший етап підкорення українського села. Під тиском економічної кризи та селянських повстань Ленін запровадив нову економічну політику (НЕП), яка тимчасово дозволила ринкові відносини та селянське господарювання.

Політика СРСР щодо України у 1920–30-х роках

Радянська влада розглядала Україну як “хлібну комору” СРСР і джерело сировини для індустріалізації. Одночасно українізація 1920-х років, яка спочатку була запроваджена для зміцнення радянської влади, несподівано для Москви перетворилася на потужний інструмент національного відродження. Це викликало занепокоєння у партійного керівництва СРСР.

До 1929 року політика центру щодо України радикалізувалася. Було розпочато переслідування української інтелігенції, звинуваченої в “буржуазному націоналізмі”. Справа “Спілки визволення України” стала першим показовим процесом, за яким було репресовано десятки представників української еліти. Паралельно режим розгорнув наступ на селянство.

Наслідки НЕПу та початок колективізації

НЕП призвів до економічного зростання та відносного благополуччя селянства. Однак владу турбував факт, що саме заможні господарства контролювали значну частину виробництва зерна. Для сталінського керівництва такий стан справ означав загрозу їхній владі. До того ж, індустріалізація потребувала величезних ресурсів, які можна було отримати лише за рахунок села.

У грудні 1927 року XV з’їзд ВКП(б) ухвалив рішення про колективізацію сільського господарства. Вже у 1929 році почалася примусова колективізація, яка передбачала об’єднання одноосібних селянських господарств у колективні під контролем держави. Це викликало масовий спротив селян, який придушувався надзвичайно жорстоко.

Основні причини виникнення Голодомору

Голод 1932–1933 років не був випадковістю чи наслідком природних катаклізмів. Україна мала достатньо врожаю навіть у 1932 році, щоб прогодувати населення. Проте цілеспрямована політика сталінського режиму призвела до штучного голоду. Примусова колективізація, нереальні плани хлібозаготівель, терор проти селянства – все це складові свідомо реалізованого плану з підкорення українського села та нації.

Документи свідчать, що причини голодомору були політичними, а не економічними. Сталін у листі до Кагановича від 11 серпня 1932 року, зокрема, писав: “Якщо не візьмемося зараз за виправлення становища в Україні, можемо втратити Україну”.

Примусова колективізація і розкуркулення

Політика примусової колективізації почалася у 1929 році під гаслом “ліквідації куркульства як класу”. “Куркулями” називали заможних господарів, які часто були найпрацьовитішими селянами. Вони становили близько 5% сільського населення, але забезпечували значну частину товарного виробництва зерна.

Селянські господарства насильно об’єднували в колгоспи. Тих, хто опирався, оголошували “куркулями” та “ворогами народу”. Їх майно конфісковували, а самих господарів з родинами висилали до Сибіру або розстрілювали. Між 1929 та 1932 роками було розкуркулено та депортовано близько 1,5 мільйона українців.

Завищені хлібозаготівельні плани

Ключовим інструментом створення голоду стали нереальні плани хлібозаготівель. Попри неврожай 1932 року, план для України був збільшений порівняно з попереднім роком. Ці плани встановлювали без урахування реальних можливостей та потреб самих селян.

Навіть коли стало очевидно, що виконати план неможливо, Москва не зменшила його. За постановою ЦК ВКП(б) від 7 серпня 1932 року, “розкрадачі” колгоспного майна, тобто голодні селяни, які намагалися зберегти хоч якісь запаси, каралися розстрілом.

Конфіскація зерна і продуктів

З осені 1932 року почалася друга хвиля конфіскацій. Спеціальні бригади активістів проводили обшуки в селянських оселях, вилучаючи не лише зерно, а й усі продукти харчування – картоплю, буряки, навіть запаси квашеної капусти. Після таких обшуків селяни залишалися без жодних засобів до існування.

Особливою жорстокістю відзначалися “чорні дошки” – списки сіл, які не виконали план хлібозаготівель. У таких селах закривали крамниці, забороняли торгівлю, виїзд жителів, оточували військами. Це прирікало людей на голодну смерть.

Ідеологічна боротьба Москви проти українського селянства

Голодомор став інструментом боротьби з українським національним рухом. Сталінське керівництво розглядало українське селянство як базу антирадянського опору та носія національної свідомості. Саме тому боротьба проти “куркулів” та “петлюрівців” набула таких масштабів.

У грудні 1932 року ЦК ВКП(б) ухвалив рішення про припинення українізації та розгром “українського буржуазного націоналізму”. Це означало удар не лише по селянству, а й по українській інтелігенції та культурі. Розгром “українізації” співпав із піком Голодомору – обидва процеси були частинами єдиної політики.

• Примусова колективізація
• Розкуркулення «заможних» селян
• Вивезення зерна до СРСР

Роль радянського керівництва і Сталіна

Голодомор був результатом свідомих рішень вищого радянського керівництва, особисто Й. Сталіна та його оточення. Документи свідчать, що Сталін був безпосередньо поінформований про ситуацію в Україні, проте свідомо ігнорував звернення про допомогу.

Радянське керівництво розглядало голод як засіб подолання “українського націоналізму” та зломлення опору селянства колективізації. У листуванні між Сталіним і Кагановичем у серпні 1932 року відкрито говорилося про необхідність жорстких заходів в Україні, щоб попередити її втрату для СРСР. Сталінська політика передбачала ліквідацію “куркулів” як класу та підкорення селянства шляхом колективізації.

Накази і директиви ЦК КП(б)У

Виконавцем сталінських планів в Україні стало керівництво КП(б)У. У грудні 1932 року ЦК КП(б)У ухвалив постанову “Про заходи з посилення хлібозаготівель”, яка передбачала вилучення всіх запасів зерна, включно з насіннєвими фондами. Місцеві керівники, які не виконували план, самі потрапляли під репресії.

В. Молотов і Л. Каганович, які були відправлені Сталіним в Україну восени 1932 року, особисто контролювали виконання планів хлібозаготівель, вимагаючи їх виконання “за будь-яку ціну”. Партійні керівники, які відмовлялися виконувати жорстокі накази, репресувалися.

У січні 1933 року Сталін призначив П. Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У. З його прибуттям почалася масова чистка партійних кадрів. За цей період було репресовано майже 100 тисяч комуністів, звинувачених у “націоналізмі” та “саботажі”.

Політична репресивна машина

Для реалізації політики Голодомору була задіяна вся репресивна система радянської держави: партійні органи, ОДПУ (попередник НКВС), міліція, суди, прокуратура. Спеціальні групи уповноважених з хлібозаготівель, “буксирні бригади”, створені з активістів, проводили обшуки та конфіскації.

Для охорони колгоспних полів і запобігання “крадіжкам” збіжжя були задіяні військові підрозділи. Навколо України встановили “інформаційну блокаду”, щоб приховати масштаби трагедії від міжнародної спільноти. Радянська пропаганда заперечувала сам факт голоду.

Наприкінці 1932 року були запроваджені паспорти для міського населення. Селянам паспортів не видавали, що прив’язувало їх до колгоспів і позбавляло можливості переїхати до міста, щоб врятуватися від голоду. На кордонах України були встановлені загороджувальні загони, які не пропускали голодних селян до інших республік.

Закон “про п’ять колосків” і його наслідки

7 серпня 1932 року було ухвалено закон “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності”. В народі цей закон отримав назву “про п’ять колосків”. Він передбачав розстріл із конфіскацією всього майна або, за пом’якшуючих обставин, позбавлення волі не менше ніж на 10 років для осіб, винних у розкраданні колгоспного майна.

Цей закон фактично прирівнював голодних селян, які збирали залишки зерна на вже зібраних полях, до карних злочинців. За неповних п’ять місяців дії закону (до 1 січня 1933 року) за ним було засуджено 54 645 осіб, з яких 2 110 – до розстрілу. Закон став юридичним підґрунтям для масових репресій проти селянства України.

1. Ухвалення закону у серпні 1932
2. Покарання до розстрілу за дрібне «розкрадання»
3. Наслідки для селянства

Реакція місцевого населення та опір

Українське селянство не скорилося сталінській політиці. Опір мав різні форми: від саботажу колективізації та хлібозаготівель до відкритих повстань. У 1930 році в Україні відбулося понад 4 000 масових виступів селян проти колективізації. У багатьох випадках селяни вдавалися до розбору усуспільненого майна та худоби, відмовлялися сіяти та збирати врожай у колгоспах.

Найбільш відчайдушні вдавалися до збройного опору. На Полтавщині, Київщині, Поділлі, Сумщині діяли повстанські загони. Однак їхній опір був швидко придушений більшовицькими каральними органами, які не зупинялися перед масовими розстрілами.

Повстання і саботаж селян

Найбільш поширеною формою опору був пасивний саботаж: селяни приховували зерно, сіяли менше, ніж могли, влаштовували обвали в колгоспних зерносховищах, псували реманент. У відчаї люди нападали на представників влади, підпалювали колгоспні споруди, вбивали активістів. Місцеві органи влади постійно повідомляли про масові заворушення та “терористичні акти” проти представників влади.

На початку 1930 року на Поділлі та Київщині вибухнуло повстання, яке поширилося на інші регіони. Для його придушення були задіяні регулярні частини Червоної армії та ОДПУ з використанням артилерії та авіації.

Репресії проти “петлюрівців” та “буржуазних націоналістів”

Для радянської влади будь-який опір селянства був “контрреволюційним” і “петлюрівським”. Спротив пов’язували з діяльністю “петлюрівців”, “куркулів” і “буржуазних націоналістів”. Це дозволяло пов’язати селянський опір з українським національним рухом і виправдати масові репресії.

За даними ДПУ, в 1932–1933 роках в Україні було заарештовано понад 125 тисяч осіб, звинувачених у “контрреволюційній діяльності”. Більшість із них були розстріляні або відправлені до таборів. Голодомор став ефективним інструментом для придушення будь-якого опору більшовицькій владі в українському селі.

Поведінка інших держав та замовчування голоду

Голодомор став трагедією не лише через масштаби смертей, але й через майже повну інформаційну блокаду та відсутність міжнародної реакції. Радянське керівництво докладало титанічних зусиль, щоб приховати правду про голод від світової спільноти. Офіційно заперечувалась сама наявність голоду, а іноземним журналістам не дозволяли відвідувати уражені регіони.

Деякі західні кореспонденти, такі як Уолтер Дюранті з “Нью-Йорк Таймс”, свідомо приховували правду про голод і писали оптимістичні звіти про успіхи радянської модернізації. Його репортажі формували уявлення світу про СРСР, а Дюранті навіть отримав Пулітцерівську премію за свої статті.

Закордонні журналісти і дипломатія

Попри інформаційну блокаду, деякі журналісти, зокрема Гарет Джонс, Малькольм Маггерідж та Рея Клайман, намагалися донести правду про Голодомор до світової спільноти. Однак їхні публікації часто наштовхувалися на неприязнь або відверте ігнорування в західних медіа, які боялися втратити доступ до СРСР або мали симпатії до соціалістичного експерименту.

Уряди західних країн також не бажали псувати відносини з СРСР, який став потенційним партнером у протистоянні фашизму. Тому офіційна дипломатія залишалася глухою до трагедії українського народу.

Заборона виїзду за зерном

Радянська влада не лише створила умови для голоду, але й зробила все, щоб ізолювати голодуючих. З кінця 1932 року була запроваджена паспортна система, яка унеможливлювала вільний виїзд селян з України до інших республік СРСР. На залізничних станціях і дорогах встановлювалися загороджувальні загони, які завертали селян, котрі намагалися виїхати в пошуках їжі.

Також були скасовані продажі залізничних квитків селянам, закриті сільські базари, заборонена приватна торгівля. Ці заходи перетворили Україну на величезний голодний концтабір.

Відмова від міжнародної допомоги

Коли інформація про голод в Україні все ж просочилася до світової спільноти, деякі організації спробували надати допомогу. Зокрема, Міжнародний Червоний Хрест, українські емігрантські організації та релігійні громади зверталися до радянського уряду з пропозиціями надання продовольчої допомоги.

Однак радянський уряд категорично відмовлявся від будь-якої допомоги, заперечуючи сам факт голоду. В офіційній радянській версії голод був “наклепом буржуазних фальсифікаторів і українських націоналістів”.

Юридичне визначення Голодомору як геноциду

Питання визнання Голодомору актом геноциду стало одним із найважливіших для української історичної пам’яті та національної ідентичності. Юридично термін “геноцид” був визначений у Конвенції ООН 1948 року як “дії, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку”.

Згідно з цим визначенням, Голодомор має всі ознаки геноциду: він був спрямований проти української нації як такої, був результатом свідомої та цілеспрямованої політики радянського керівництва, мав на меті знищення опору українського селянства та підкорення України.

Документи і резолюції

В Україні Голодомор офіційно визнаний геноцидом Законом “Про Голодомор 1932–1933 років в Україні”, прийнятим Верховною Радою України 28 листопада 2006 року. Закон встановлює, що Голодомор є геноцидом українського народу, публічне заперечення Голодомору визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв і приниженням гідності українського народу.

Важливими для міжнародного визнання стали матеріали розслідування Комісії США з Голодомору в Україні (1988) та резолюція Парламентської асамблеї ОБСЄ (2008), яка визнала Голодомор “спричиненою людиною трагедією українського народу”.

Визнання геноциду різними державами світу

Станом на 2023 рік Голодомор визнаний актом геноциду парламентами 25 країн світу, зокрема Австралії, Канади, Польщі, Португалії, США, Італії, Румунії, Литви, Латвії, Естонії та інших. Однак процес визнання триває, оскільки деякі країни, особливо ті, що мають тісні зв’язки з Росією, уникають однозначних формулювань.

У цьому питанні важливим є консенсус істориків: більшість сучасних дослідників, включно з такими авторитетними науковцями як Роберт Конквест, Тімоті Снайдер, Норман Наймарк і Андреа Ґраціозі, визнають Голодомор геноцидом українського народу.

Соціальні та демографічні наслідки

Голодомор мав катастрофічні наслідки для української нації, які відчуваються й донині. Демографічні втрати України внаслідок Голодомору становлять за різними оцінками від 4 до 7 мільйонів осіб, якщо враховувати як прямі жертви голоду, так і ненароджених через кризу. Це призвело до значного порушення демографічної структури, особливо в сільській місцевості.

Наслідком Голодомору стало формування у багатьох українців “комплексу жертви” та “травми мовчання”, коли досвід Голодомору не передавався наступним поколінням. Страх голоду спричинив психологічні зміни в поведінці людей, що проявляється в надмірному накопиченні продуктів, патологічній ощадливості, боязні змін.

Деградація сільського господарства

До Голодомору українське село було осередком господарської самостійності та ініціативи. Примусова колективізація та розкуркулення знищили найпродуктивніший прошарок селянства, призвели до падіння сільськогосподарського виробництва та якості продукції.

Колгоспна система, нав’язана селянам, виявилася неефективною і деградувала до рівня кріпацтва. Лише у 1950-х роках рівень виробництва зерна в УРСР досяг показників 1920-х років. Наслідки цього руйнування відчуваються в українському сільському господарстві й сьогодні.

Зникнення цілих сіл

Внаслідок Голодомору з мапи України зникли сотні сіл. В окремих населених пунктах смертність сягала 80–90% жителів. Ті села, які вижили, були спустошені та втратили свої культурні традиції, звичаї, ремесла.

На місце померлих українських селян часто переселяли людей з інших регіонів СРСР, що змінювало етнічний склад сільського населення та посилювало русифікацію.

Наслідки для української нації

Голодомор завдав нищівного удару українській нації, знищивши її найбільш життєздатну частину – селянство, яке було носієм національної ідентичності, мови та культури. Він призвів до тривалого страху перед будь-якими проявами національної самосвідомості.

Голодомор став частиною політики деукраїнізації, яка включала також репресії проти української інтелігенції, ліквідацію Української автокефальної православної церкви, русифікацію та нищення національної культури.

Свідчення очевидців та архівні джерела

Важливим джерелом для дослідження Голодомору є спогади очевидців цієї трагедії. Вони дозволяють осягнути масштаб людського страждання, яке неможливо повністю відобразити в офіційних документах і статистиці. З 1980-х років почали з’являтися публікації спогадів людей, які пережили Голодомор, а після здобуття незалежності України цей процес набув систематичного характеру.

Національний музей Голодомору-геноциду створив “Національну книгу пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні”, яка містить тисячі свідчень очевидців з усіх регіонів України. Ці свідчення демонструють системний характер штучного голоду та методи його створення.

Усні спогади та щоденники

Свідчення очевидців Голодомору вражають своєю емоційною силою та детальністю. Люди розповідають про конфіскацію продуктів, пошуки їжі, випадки канібалізму, масові смерті та байдужість влади до страждань людей.

Очевидці згадують про “буксирні бригади”, які ходили від хати до хати та забирали останнє продовольство, про спеціальні загони, які не дозволяли людям виїжджати з голодуючих сіл, про спеціальні “чорні дошки”, на які заносили села, що не виконали план хлібозаготівель.

Державні архіви і розсекречені документи

Після розпаду СРСР дослідникам стали доступні радянські архіви, які містять документальні свідчення про організацію Голодомору. Це постанови ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У, листування між Сталіним та його підлеглими, звіти ОДПУ про настрої населення та випадки “антирадянських виступів”.

Особливо важливими є документи, які свідчать про свідомий характер створення голоду: заборона виїзду з голодуючих регіонів, відмова від міжнародної допомоги, експорт зерна з України в період найгострішого голоду. У 1932–1933 роках СРСР експортував мільйони тонн зерна, яке могло б врятувати мільйони життів.

Увічнення пам’яті жертв Голодомору

Збереження пам’яті про Голодомор є важливим елементом формування національної ідентичності українців. Після тривалих років замовчування та заперечення трагедії, з проголошенням незалежності України почався процес відновлення історичної пам’яті.

У 1998 році Указом Президента України було встановлено День пам’яті жертв Голодомору, який відзначається щороку у четверту суботу листопада. Цього дня по всій Україні проходить акція “Запали свічку” – люди запалюють свічки на підвіконнях своїх домівок у пам’ять про жертв Голодомору.

Меморіали та музеї

Головним місцем пам’яті про жертв Голодомору є Національний музей Голодомору-геноциду в Києві, який включає меморіальний комплекс і музейну експозицію. Меморіал має форму свічки пам’яті та символізує незгасиму пам’ять про трагедію.

По всій Україні та в інших країнах світу встановлено пам’ятники жертвам Голодомору. Зокрема, відомими є монументи у Вашингтоні, Торонто, Віденні, Мельбурні, що свідчить про глобальне визнання цієї трагедії.

День пам’яті жертв

День пам’яті жертв Голодомору став важливою датою в календарі національних пам’ятних днів України. У цей день проводяться офіційні та громадські заходи: поминальні служби, виставки, конференції, презентації книг та освітні заходи.

Традиційним є загальнонаціональна хвилина мовчання та акція “Запали свічку пам’яті”, коли українці по всьому світу запалюють свічки в пам’ять про загиблих.

Освітні проєкти та цифрові платформи

Для поширення знань про Голодомор, особливо серед молоді, створені спеціальні освітні програми та цифрові ресурси. Міністерство освіти і науки України інтегрувало тему Голодомору в шкільні підручники з історії.

Національний музей Голодомору-геноциду створив електронний архів свідчень очевидців, цифрову карту пам’яті та онлайн-виставки. Ці ресурси доступні для дослідників, освітян і всіх, хто цікавиться цією трагічною сторінкою української історії.

Чому потрібно знати правду про Голодомор сьогодні

Знання правди про Голодомор – це не лише питання історичної справедливості, а й питання нашої сучасної ідентичності та майбутнього. Пам’ять про цю трагедію допомагає українцям усвідомити свою національну історію, зрозуміти причини багатьох сучасних проблем і подолати наслідки радянської пропаганди.

Голодомор назавжди змінив українське суспільство, залишивши глибокі травми, які впливають на національну психологію й досі. Розуміння та осмислення цієї трагедії – важлива умова для національного зцілення та відродження.

Уроки для сучасного суспільства

Історія Голодомору містить важливі уроки для сучасного суспільства. Вона показує, до яких злочинів може призвести тоталітарна ідеологія, яка ставить політичні цілі вище людських життів. Голодомор демонструє небезпеку безмежної влади держави над громадянами та важливість захисту прав людини.

Ця трагедія також нагадує про цінність свободи, демократії та верховенства права – принципів, які можуть запобігти повторенню подібних трагедій. Для сучасної України пам’ять про Голодомор є важливим застереженням проти будь-яких спроб повернення тоталітаризму.

У глобальному контексті Голодомор нагадує про необхідність вчасного реагування міжнародної спільноти на масові порушення прав людини та геноцидні дії.

Історичне самовизначення українського народу

Пам’ять про Голодомор є важливим елементом національної ідентичності українців. Вона допомагає зрозуміти, чому збереження незалежності та суверенітету України є необхідною умовою для уникнення подібних трагедій у майбутньому.

Для нових поколінь українців знання про Голодомор формує розуміння цінності свободи, людської гідності та національної єдності. Воно також допомагає подолати “амнезію”, накинуту радянською пропагандою, яка десятиліттями заперечувала або замовчувала цю трагедію.

У час, коли Україна відстоює свою незалежність і європейський вибір, пам’ять про Голодомор нагадує про ціну, яку заплатив український народ за спроби знищити його національну ідентичність, та зміцнює рішучість не допустити повторення подібних трагедій.